?

Log in

No account? Create an account
Костя Смолянинов
Наши дни
Євген Карась 
20-мар-2010 11:29 am
must
Розмовляв Анатолій Звіжинський для Альманаху про СМ "Кінець кінцем"

Безимени-1


- Твоя галерея - одна з найстаріших в Україні з-поміж тих, що опікуються сучасним мистецтвом. Як можеш оцінити свої здобутки в пропаганді контемпорарі арті?

- Якщо сучасне мистецтво послідовно репрезентувалося колись тільки ЦСМ Сороса, а тепер ПАЦ, то більшість українських мистецьких подій відбувалося й відбувається все-таки в галереях. Якщо взяти й переглянути СV художників, можна побачити, скільки там місця займають виставки в галереях. Мабуть, навіть варто зробити таке дослідження. Практично всі персональні проекти проходять в галереях. Відповідно, така ж роль відводиться галереям щодо пропаганди сучасного мистецтва.







- Багато галерей виникло і зникло. Це симптоматично для нашої країни?

- Залежить від багатьох чинників. Хтось брався за цю справу несвідомо, не розуміючи її специфіки, хтось не розрахував своїх сил.




- Прогоріли?

- Треба пам'ятати, що галерейна діяльність до 2005 року була просто непри¬бутковою. Нею займалися ентузіасти, на грані фолу. Галерейний бізнес радикаль¬но відрізняється від будь-якого іншого. Це не комерція, в розумінні «купи-продай». Тільки останні кілька років галерейна діяльність наблизилась до того, щоб стати
рівноправним сегментом економіки з усіма її характеристиками.




- Нема сталого попиту?

- Так. І цьому багато причин. Головна - позиція держави щодо культури. На розвиток мистецтва дуже впливає ставлення держави і нової буржуазії. Потім реакція ЗМІ та впливи міжнародних культурних інституцій. Якщо позиція керівництва країни не є культур¬ною, не спрямованою в бік мистецтва, всі інші реципієнти реагують відповідно. На жаль, чиновники вищого та середнього рангу в нашій країні родом з села. Відповідно, ставлення до світського мистецтва в них нема ніякого. Вони не вміють себе відповідно поводити з ним. Всі наші президенти - із сільською ментальністю. Відповідно, й оточення звідти. Для них мистецтво - це народні пісні. Це не погано, але цього недостатньо, щоб бути сучасною державою. Це треба бачити, аналізувати і сподіватися, що це покоління відійде, і з'явиться нова генерація державних менеджерів. Поки що, нема з ким про що говорити.





- Колекціонери сучасного мистецтва мислять інакше, мають урбаністичний менталітет?

- По-перше, коли я робив виставку сучасного жи¬вопису з приватних колекцій для ярмарку Арт Київ, то зрозумів, що колекціонерів, які володіють більш-менш системним підходом до колекції, просто одиниці. Якщо на таку країну їх 20-30, то з них майже ніхто не усвідомлює вартості своєї колекції. Не знає ваги історичної, культурної, фінансової. Нема традиції.





- Коли ти починав галерейний бізнес, що ставив за мету?

- Комерційної тоді взагалі не ставив.






- Але «Ательє Карась» ніколи не позиціонувалося нонпрофітною галереєю?

- Гудімов теж себе так не називає. В принципі, це питання не тільки до галериста, але й до художника - що головніше, мистецька вартість зробленого чи фінансова? Ваш журнал ви чомусь присвятили мистецтву, а не автомобілям чи парфумам. Ви ж не робите журнал, розрахований на фінансовий успіх. Галерея також займається тим, що нам подобається. Зрозуміло, що кожен галерист еквілібрує між компромісами. Треба платити, утримувати, купувати. Зрозуміло, все це потребує грошей. їх треба звідкись брати. Я знаю, які художники будуть точно продаватися, але я не ро¬блю їх виставок. Я знаю, що точно не буде продаватися, але роблю такі виставки. Ось цей проект «А4» -зовсім некомерційний, більше того витратний, жодна з цих робіт з виставки не буде продана. Але я його ро¬блю, бо мені це цікаво. Я намагаюся вижити на межі компромісів між тим, що мені подобається, і тим, що можна буде продати.





- Це твій кураторський проект?

- Що таке куратор? Була ціла низка задумок різних людей, що оформилася в такі рамки. На початках Кривенко запропонував зробити виставку «художники малюють на папері», просто на папері АЗ. Потім я спілкувався з Вінні Костянтиновичем Рєуновим, в нього був колись проект «А4» кульковою ручкою, про який він мені розповів.





- Працюєш з художниками ексклюзивно?

- В принципі є художники, з якими маємо взаємодовіру. В процесі спілкування випрацьовуємо спіль¬ні позиції. Я щось підказую, вони прогресують, і мені це подобається. Я достатньо вплинув на формуван¬ня Сергія Чайки, розповідаючи про те, що живопис не обов'язково має бути картиною, і до першої виставки, що ми робили, він надіслав ескізи. Десь за два тижні до відкриття, я вніс до них уточнення. Він по¬слухав. В результаті вийшла крута виставка. Йому самому сподобалася. Мені здається таке нормальним. Звичайно, є художники абсолютно вже самостійні, наприклад, Влада Ралко, а дехто потребує співпраці на якомусь етапі





- Роботи для А4 робили навмисне для виставки чи виставлено і старі речі?

- Я принаймні не бачу. 90 відсотків художників взагалі вперше взяли кулькову ручку і малювали для виставки на А4 форматі і навіть потім дякували за та¬ку інспірацію. У багатьох існувала відраза до такого інструментарію. Кулькова ручка і офісний папір не асоціювалися з предметами для малювання. Навіть у мене були подібні відчуття. Не гелева ручка, не фломастер і тим більше не туш, не олівець.






- Галерея спроможна взяти участь у міжнародному мистецькому ярмарку за кордоном і спробувати завоювати там собі ім'я, розкрутивши українського художника?

- Це дуже складно. Навіть не можливо без екстріму. Якщо по мінімуму, то треба тисяч п'ять за участь, тисяч десять за оренду боксу, тисяч п'ять на тран¬спорт, тисяч п'ять на відрядні витрати. Доларів-євро. Це дорого. І це без всяких страхових та адмінвитрат.






- У нас нема таких художників, продаж робіт яких перекрив би витрати на участь ярмарку?

- Наприклад, на Арт Москву ми возили Ралко і продали дві роботи за європейськими цінами. Але це було не випадково, а завдяки знайомствам. Всі мають надії, що подібні поїздки рано чи пізно виправдаються. Держава могла б створити сприятливі фінан¬сові умови. Поки що на законодавчому рівні такого нема. Купувати мистецтво в нас не престижно і не вигідно. В Австрії, наприклад, закони стимулюють ку¬півлю творів австрійських художників. Держава мо¬же радикально вплинути на розвиток культури через законодавство, але таке враження, що в нас цього нікому не треба. Якщо Кравчук чи Кучма ходили на фут¬бол, то й усі тоді ходили на футбол.






- З футболом простіше, результат видно одразу. Хоча нагорода у Венеції також би примусила пер¬ших керівників держави відвідати виставку сучасного мистецтва.

- Отримати нагороду на бієнале у Венеції - це та¬кож культурна політика. Довготривала, клопітка... У нас достатньо ресурсів, щоб зробити свій інтелекту¬альний внесок у світову культуру, в міжнародні мистецькі процеси, але для цього потрібно сприяння для тих, хто це робить. В багатьох московських галереях можна побачити роботи українських художників. Державна політика не ведеться так, щоб з цього зробити бренд. Держава витрачає гроші на утримання худож¬ніх шкіл, училищ, інститутів, на навчання молоді, щоб потім про них забути. Віддаємо «лаври» іншим державам.






- Хто в галереї займається відбором художників, формує виставковий план?

- Фактично я.





- Недовіра до інших?

- А хто ще? Я це роблю самостійно, але можу співпрацювати з куратором, якщо сподобається ідея.






- Заснування асоціації арт галерей - це спро¬ба впливу на державну політику чи клуб взаємодопомоги?

- Всі об'єднання - це вплив на державну полі¬тику. І за великим рахунком розвиток мистецтва за¬лежить як від позиції держави щодо нього, так і від позиції художника та усіх інших інституцій, дотичних до цього процесу. Якщо б ми були більш згуртовані, то змогли би добитися впливу на держполітику. На жаль, художники переважно - асоціальні особи. Ця соціальна пасивність відображає сучасну ситуацію. Пасивне середовище наверху не розглядається в ролі партнера чи співбесідника. Модернізація культури, окрема тема. Якщо фінансова, банківські сфери намагаються інтегруватися в європейські, в світові механізми, то культура залишається стосовно цього достатньо маргінальним явищем. Доволі сільським. Ми вже багато втратили за ці роки...





- Як оцінюєш ситуацію з художньою критикою?

- Професійної - практично немає. Для критиків, для мистецтвознавців мають існувати й функціонувати наукові інституції, де вони могли б реалізовувати свої знання та амбіції. У нас цього фактично немає.





- Діяльність галереї викликає увагу журналістів?

- Багато що тут залежить від редакційної політики власників ЗМІ. Якийсь час мистецтво було в моді, і преса відслідковувала мистецькі події. Зараз поміт¬ний спад інтересу. Головними залишаються політичні новини. Навіть у кращі часи до мистецтва преса ста¬вилася як до чогось вторинного. Хоча кожна розумна людина розуміє, що економіка будується на мораль¬них засадах, а не на технічних, і щоб її ефективно модернізувати, треба
починати з голови. А голові зайня¬тися культурою і мистецтвом.





- За молодими слідкуєш?

- Всі галеристи цим займаються. Головна проблема молодого таланту сьогодні - відсутність смаку. Багато потенційно сильних, багато працьовитих, багато цікавих, але в більшості випадків немає смаку.






- О вкусах нє спорят.

- Спорят, спорят. Смаку катастрофічно бракує. В усі часи художниками ставали ті, хто ними народився. Художник - це внутрішній стан. Політика і економіка не мають значення. Крім хорошого менеджменту має бути вироблена система цінностей. В скандинавських країнах хороший менеджмент, а от художники, як клас, майже вимерли.





- Зате дизайн у них правильний.

- Так, дизайн вартий уваги, але вони тепер витрачають шалені гроші на будівництво чергового музею і на те, щоб якісно його наповнити передовими худож¬німи ідеями.




- Галерейний бізнес має майбутнє в Україні?

- Кількість галерей потроху зростає, значить цей бізнес стає цікавим. Приходять нові люди, народжуються нові проекти. Те, що виникло два, три, п'ять ро¬ків тому поки що не зникло. Подивимося...
This page was loaded сент 26 2018, 3:34 am GMT.